ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (2)Не встигли зачинитися за ними двері, Терех із люттю шарпнув комір сорочки, стягнутий краваткою. Йому ввижалося, щойно він був на волосинку від повного краху. А втім, хіба лише ввижалося? Він примусив себе посидіти без руху, аби заспокоїтися та усвідомити, що відбувається. Згодом зв'язався з секретаркою. – Наталко! Вони пішли геть? – Авжеж, пане директоре! – Принесіть мені телефонний довідник. – Вам потрібен телефонний номер? Я можу знайти. – Я казав, довідник! – гримнув він, ледве стримуючись, аби не вилаяти її останніми словами. – Одну хвилину, зараз принесу, – зніяковіло відповіла та. *****«БМВ» Тереха з бідою прилаштувалося на вузькому п'ятачку навпроти входу до старої австрійської будівлі, де серед інших, маленьких та великих табличок загубилася ще й ця: «Детективне агентство Богдана Ференца». Зрозуміло, воно не мало нічого спільного з тим, представники якого побували у «Дарах надр», на загал це було навіть не агентство насправді, а лише приватний детектив у єдиній особі. Вільних місць для парковки не знайшлося, тож авто попросту влізло на тротуар, залишивши пішоходам вузесенький прохід попід самою стіною. Люди нумо скупчуватися перед ним; не звертаючи на них жодної уваги, водій виліз собі з автівки й заходився оглядати колеса. Більшість мовчки зносила незручність, лише якийсь бухгалтер чомусь обурився. Водій зиркнув на нього, як на пришелепкуватого: – А де ж мені ще стояти, як ви гадаєте? Хіба не бачите, довкруги немає жодного вільного місця! – Мені прикро, але до чого тут я? Чому я зобов'язаний терпіти на собі через те, що вам ніде стати? Ви порушили мої права, та навіть дозволу не запитали! Сто чоловік має оминути вас самого, а вам байдуже! Водій витріщив очі. Такого він ще жодного разу не чув за десять років водіння. Він вже й рота розтулив, аби відповісти, та аргументи скінчилися. – Агов, ти, дрантя! – гаркнув він. – Вшивайся хутко, допоки я тобі окуляри на інше місце не нап'яв! Теж мені, професор вишукався! Геть звідсіля! Водій не звик поступатися у суперечці. Наляканий перехожий позадкував. – Роз'їздилися на іномарках, людям життя від них немає! – обурено пробубонів він з безпечної віддалі. Терех тим часом стояв посеред внутрішнього дворика, просякнутого підозрілими запахами, та розгублено озирався навсібіч. Привітна двірничка з мітлою сама запропонувала допомогу. Виявляється, він пройшов повз, не зауваживши вивіски. На заляпані брудно-брунатні двері під темною аркою він навіть не поглянув. Офіс пана Ференца мав не кращий вигляд. Чудово, вирішив Терех. Без грошей, з такими легко домовлятися. Саме те, що треба. Господар бюро сидів за столом у верхньому одязі, у шкірянці; побачивши гостя, що став на порозі, розгонистим порухом руки запросив досередини. – Ви Богдан Ференц? – про всяк випадок уточнив Терех. – То це ви мені щойно телефонували?.. Сідайте, прошу. Він сів на хиткий стілець та ледве втримав рівновагу. – Вибачте за незручності, – збентежено зреагував Ференц. – Нещодавно лише переїхав. Не встиг облаштуватися. Терех знав, що ховалося за кожним його словом чи жестом. Насправді Ференц переймався лише одним: як би не втратити клієнта, чи не єдиного за весь тиждень, і, чудово це розуміючи, Терех зволікав, допоки була можливість. Ференц придивився до гостя. – Десь я вас вже бачив… Авжеж! Пригадав! Терех спохмурнів. – Пригадали, а зараз забудьте! – Так, звісно! Даруйте! – знітився той. – Волію, аби мій візит, як і суть справи, залишилися поміж нами… Адже для вашої професії це звикла річ, чи не так? – Годі! – детектив махнув руками. – Не турбуйтеся! Ніхто нічого не довідається, цілковита конфіденційність, – раптом він завагався. – Сподіваюся, там усе… чисто? Прошу не брати близько до серця, коли я щось не те запитав, та ви, політики, вже вибачайте, подеколи займаєтеся справами, що йдуть всупереч законові. – Заспокойтеся! У моєму дорученні не буде нічого протизаконного. Вам слід лише роздобути список новонароджених чоловічої статі, що знаходилися у певному пологовому будинку певного дня. Ференц зрадів. – Такими справами займатися саме лише задоволення. – Я ж казав! – Будьте ласкаві назвати адресу пологового будинку й дату. Терех клацнув кульковою авторучкою. Ференц послужливо підсунув йому чистий аркуш паперу. – 1980-й рік? – перепитав він, зазирнувши. – Чудово! – Аби його отримати, вам знадобиться деяка винахідливість. На мене не посилайтеся. Вашим клієнтом буде… скажімо, який-небудь старий, що розшукує свого онука. Ференц ствердно хитнув головою, щоправда, цього разу вже стриманіше. – Це перше, – продовжував Терех, мружачи очі. – І друге. Список ви, поза сумнівом, здобудете. Та, як, либонь, ви встигли зауважити, це відділення особливе. Тут не дають жодних гарантій. Одні видужують, а інші ні. Якщо на сьогодні з них хтось помер, я маю це знати. Ференц знизав плечима. Крізь лінзи окулярів Терех уважно відстежив зміни у виразі його обличчя. – Гаразд, – той розкрив теку й поклав до неї початий аркуш. – У цьому немає нічого неможливого. Такса вам відома? Терех поліз до внутрішньої кишені за гаманцем. – Тут аванс, – пояснив він, виклавши декілька значних купюр. – Проте робота має бути виконана у найкоротший термін. Ференц підбадьорився. – Покладіться на мене! Залиште ваш номер телефону, я з вами зконтактуюся. *****Терех не збрехав. Олеся дійсно перевели до іншої камери. Його новими сусідами відтепер були: студент, що інсценував пограбування помешкання своїх батьків, а також чиновник, що зробив наїзд на дорозі та з переляку вирішив втекти. Люди виховані, освічені. Прибиральник їм не до пари. Тут його ніхто не чіпав, якщо він сам цього прагнув уникнути. Сусіди по камері базікали поміж собою безперервно. Вони вже сиділи давно, звикли. Олесь – лише перші дні, та й то ще не прийшов до тями після арешту. Повернувшись до них плечима, він перебирав подумки усе, що з ним трапилося за останніх декілька місяців. Він навіть старого згадував часом, дорікаючи собі, що не встиг повернути годинника. Якої старий гадки щодо нього? Скорше за все, студента незабаром випустять. Розтануло батьківське серце! Багатий татусь день у день змінює свідчення. Синок не мав у ньому ані крихти сумніву. Та й справді, хто наважиться власного нащадка надовго запроторити за грати? Буде йому наука, та й годі. На столі щодня лежали мандарини. Тієї миті, коли Терех домовлявся з Ференцом, Олесь знаходився у приміщенні суду. Суддя призначив суму застави. Сіль на рану. Адвокат вважав це своєю перемогою, отож з усією щирістю привітав клієнта. Олесь терпляче вислухав поздоровлення й вирушив назад до камери. *****Філенко зателефонував просто з автівки. Терех ще сидів у своєму офісі. Він зорієнтувався, що той дзвонить по відвідинах міськради. – Уф, щойно звідти, – правник підтвердив його здогадку. – То як, вдалося до чогось доскіпатися? – Дійсно, такий проект існує. Спорудження цілого комплексу котеджів на кошти Всесвітньої організації захисту дітей. Щоправда, він досі не затверджений. Дякуйте цього разу бюрократії. Та це справа часу. – А угода на фінансування? – Підписана! Хоча, як я вже казав, його ще має затвердити сесія міськради. Терех закректав. – Ти для мене щось приємніше маєш? – Це і є приємна новина. Втім… – Філенко замулявся. – Та вже не виймай душу, кажи, що там ще? – В угоді навпростець не зазначено, що кошти надходять як пожертва. Терех нашорошився. – Тобто? – З формальної точки зору я б узяв під сумнів: чи це безповоротна допомога, чи попросту безвідсотковий кредит. Вочевидь, угоду готували нашвидкуруч. Терех несподівано просяяв. – Блискуче! – від надміру почуттів він відкинувся на бильце крісла та від'їхав на півметра від столу. – Нечувано! Ми пустимо поголос, ніби з часом вони зажадають свій грошики назад, що це лише позика. Звинуватимо у лобіюванні будівельні компанії. Не називатимемо, хто саме, вистачить натяку. І проектові каюк!.. Ну або принаймні змусимо усіх на деякий час про нього забути, якщо це не одне і те ж. Козак із тебе, Філенко! Недарма я зупинив на тобі свій вибір. – Перепрошую, пане Василю, я вам, звісно, вельми вдячний. Та чи не занадто ми поспішаємо? – А що тебе бентежить? – Привід разом з тим за вуха притягнений, – невпевнено зауважив правник. – Кожен збагне, що… – Не кожен, Філенко, далеко не кожен! Згоден, виглядає насправді безглуздо, але ж головне, не щоб я у це повірив, головне, аби повірив народ. А народ, даруйте, це сила!.. Гм… Ото пройдисвіти ці будівельники, народ збиралися надурити! Та ми їм не дозволимо! Хай начуваються! І оком не змигнеш, як виведемо їх на світло денне! *****Щойно пішов поголос, розповсюджений кимось з приводу Всесвітньої організації захисту дітей, Радкевич дійшов висновку, що на часі телефонувати Бачинському. – Пані Розенблюм! – звернувся він телефоном. – Будьте ласкаві, я маю терміново зв'язатися з паном президентом. – Перепрошую, нові обставини, пане Радкевич… Зачекайте, будь ласка! Я вимушена з'єднати вас… – А, пане Радкевич! – випереджаючи пані Розенблюм, у розмову зненацька втрутився бадьорий голос Альбіна Хаммера. – Як ся маєте?.. Дякую, пані Розенблюм. Бачте, я наказав перемикати на мене усі дзвінки, адресовані моєму дядькові. Сам він занепав на здоров'ї. Лікарі радять цілковитий спокій. На жаль! – Власне, я лише мав на меті доповісти йому з питання, яке його особисто цікавить. – Тож доповідайте мені. – Але це з приводу будинку, що його він хоче придбати! – То й поготів! Відтак, це стосується нашої родини. Радкевич помулявся. – Авжеж... У такому разі прошу переказати панові президентові… Річ у тім, що містом поширюються чутки, нібито кошти, які він надав Всесвітній організації захисту дітей, лише позика, а отже рано чи пізно підлягатимуть поверненню. За таких умов міська рада навряд чи зважиться затвердити проект. Але тоді й будинок на Гроховській може піти під притулок. – Притулок для сиріт? Яка втіха! Насправді шляхетний вчинок! – З усім тим я не уявляю, як мені чинити, – обережно продовжував Радкевич. – Які будуть вказівки? – Борони Боже! Жодних вказівок!.. Ви задоволені, пане Радкевич? – Так, проте… якщо вілла піде під дитячий будинок, ми її втратимо назавжди. – Бачите, як на гаразд усе виходить. А ви хіба гадаєте інакше? – Я? – злякався Радкевич. – У жодному разі, пане Хаммер. – От і добре! Корпорації потрібні лояльні співробітники. – Цілком згоден, пане Хаммер. Альбін дещо змінив тон. – Мій вуйко часом не телефонував протягом останнього тижня? Радкевич вагався. – Пане Радкевич? – підстебнув Альбін. – Т-так, справді, проте лише одного разу. Це було пов'язано з компанією «Дари надр». На мою думку, він щось має проти її нинішнього директора. Принаймні так мені видалося. – «Дари надр»… – задумливо повторив Альбін. – А звідки він телефонував? – Ясна річ, зі свого офісу, – відповів Радкевич із подивом. – Повинен вас засмутити: мій дядько не міг телефонувати зі свого офісу, позаяк виїхав дещо раніше. На лікування, от тільки чомусь не повідомив, куди. – Мені прикро, пане Хаммер. – Та якщо зателефонує вдруге, спробуйте по змозі визначити, звідки був дзвінок. – Розумію! Спробую з'ясувати, пане Хаммер. – Слід зазначити, ви обрали вірний шлях, пане Радкевич, – схвалив Альбін. – Недовго ще доведеться скніти вам у цьому закутні. Я власне розмірковую щодо вашого майбутнього призначення керівником однієї з наших філій у Чехії або Словаччині. – Пане Хаммер! Я безмежно щасливий, що мені вдалося здобути вашу прихильність! – Справою, лише справою дякуватимете! Ми чекаємо від вас реальних доказів вашої лояльності, пане Радкевич. З протилежного краю дали відбій. Радкевич від щирого серця вилаявся та визирнув до приймальні. – Пані Орисю! Чи ви вже відвезли до міськради підтвердження від Всесвітньої організації захисту дітей? – Авжеж! – охоче відгукнулася секретарка. – Лист у канцелярії міськради. – Тоді доведеться вам з'їздити туди вдруге. Ми забираємо його назад. *****Ференц ненадаремно отримав свій аванс, він нагадав про себе вже наступного дня. Терех саме їхав до «Фестивального» обідати, але по телефонній розмові наказав водієві змінити напрямок. Ференц тримався впевнено. З першого ж погляду Терех збагнув, що список у нього. – Отже? – нетерпляче поцікавився він. У відповідь той розгорнув розграфлений аркуш, видертий з якогось лікарняного журналу. Прийом ліків чи щось на зразок цього. Із зворотного боку його навіть почали заповнювати. Терех жадібними очима заглибився у список із сорока двох прізвищ, складений квапливою рукою. Ось воно! Шайноха Олесь – на дев'ятнадцятій позиції. Якщо йти згори вниз, залишиться двадцять три прізвища. Двадцять три, саме цю цифру назвали детективи. Отже, він не помилився. У них такий самий список, і рухаються вони за тією ж чергою. Погляд його ковзнув нижче й затримався на тридцять сьомому номері. Ковтун Ярема. Навпроти стояла позначка Ференца: «помер 28.08.94». Таки не вижив. Терех клацнув кульковою ручкою та підкреслив рядок. – Я обіцяв вам, що ваша робота не вийде за рамки закону, – згадав він. –Хіба що зовсім трішки. Відшукаєте адресу, за якою він мешкав. Вам слід її відвідати. Яким чином, це вже річ ваша. Аби лише у господарів не виникло підозри. Не хвилюйтеся, вам не доведеться нічого… виносити. Швидше, навпаки. Він виклав на стіл фото. Ференц узяв його до рук. – Я здогадувався, що у вас для мене буде ще одне доручення. Треба визнати, воно доволі дражливе. У таких випадках я зазвичай працюю за подвійним тарифом. *****Побачивши на табло визначника телефонний номер пані Розенблюм, Радкевич вже й гадки не мав, дзвонить Бачинський, чи, може статися, Альбін Хаммер. Він відповів. У слухавці пролунав розгніваний голос Бачинського. Тобто він не був розгніваним у повному сенсі цього слова, зовні той повсякчас зберігав витримку, та все ж Радкевич навчився розпізнавати, коли президент був чимось прикро вражений. Щонайменша нотка невдоволення могла обернутися доволі неприємними наслідками. – Ви зрештою впустили з рук будинок, пане Радкевич! – дорікнув Бачинський. – Незважаючи на мій суворий наказ! Із цього приводу Радкевич мав заготовлене виправдання. – Я намагався з вами зв'язатися, пане президенте. Та на жаль!.. Я маю знати прямий номер. Бачинський замислився. – Гаразд! Я вам його назву... дещо пізніше! А тим часом тримайтеся колишнього зв'язку, через пані Розенблюм. – На неї мало надії, – обережно заперечив Радкевич. – Ваш небіж звелів перемикати на нього усі дзвінки. – Я на разі ще не помер! – удруге розгнівався Бачинський. – Якщо ви слухатимете все, що каже Альбін Хаммер, у моїй компанії вам робити нічого! – Даруйте, пане президенте! Вільною рукою Радкевич дістав носовичка та витер спітніле чоло. – Я повідомлю вам контактний телефон, – підтвердив той, – та якщо про нього хто-небудь дізнається, особливо мій небіж… – Пане президенте, невже… – Повідомлю, так. Лише не цієї миті. Вслід за Бачинським Радкевич дав «відбій» та пошукав у телефонній пам'яті номер Альбіна Хаммера. – Пане Хаммер! – звернувся він. – Маю для вас обнадійливу новину. Отож, найближчим часом ми знатимемо, де він знаходиться. – Це приємна новина, пане Радкевич. Хтозна, можливо, я у вас не помилився. – Проте є ще дещо… – Слухаю! – Ваш дядько тут, у Львові має власне джерело інформації. Спочатку у мене виникла тільки підозра: адже звідкись він довідався, що директор «Дарів надр» вирішив оформити опікунство над компанією. Та сьогоднішня розмова не залишає у цьому жодних сумнівів. Альбін помовчав. – Є у вас міркування з цього приводу? – врешті запитав він. – На разі немає. Та це ненадовго. Незабаром я знатиму геть усе. |