ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ТРЕТЯ (1)– Моя порада, – промовляв до Мар'яна Бачинського його особистий лікар, згортаючи стетоскоп, – більше уваги приділяйте самому собі. У вас кепський вигляд. Забагато працюєте. Забудьте про справи, подайтеся абикуди в гори, побудуйте собі котедж на схилі з привабливим краєвидом. Гірське повітря надзвичайно цілюще. – Вам теж кортить, аби я відійшов від справ? – здогадався Бачинський, застібаючи гудзики на сорочці. – Ви що, заспівалися з моїми двоюрідними небіжами? Тільки не кажіть, пане Фельс, ніби ця думка вам належить – відіслати мене геть з-перед очей. Лікар зніяковів. – Їх можна зрозуміти. Вони стурбовані вашим здоров'ям, – проте заперечувати нічого не став. – З якого це дива? Чи може, відтоді, як збагнули, що успадкують чималий статок? – поглумився Бачинський. Вираз його обличчя не змінився, та кпини ховалися у щокожній зморшці, а їх було не злічити. Лікар і тут вирішив не сперечатися. – Зрештою, цілком природно, що вони непокояться, аби він зберігся у незмінному вигляді. – Чудово! Отож, вони вважають мене нездатним упорати справу?.. А втім, хіба не все одно? Визнайте, на Бога, лише мої гроші їх хвилюють, та нічого поза тим. – Благаю вас, утримайтесь від надто квапливих оцінок. До того ж, ви дійсно себе перевтомлюєте. У вашому віці… – І не нагадуйте мені про мій вік! – відмахнувся Бачинський. – Я ще фору дам кому завгодно на тридцять років молодше. Шлях би їх трафив, моїх племінників! – Дивний вислів! Лікар запакував свій саквояж та стояв навпроти пацієнта, ладний розпрощатися будь-якої миті. Бачинський здивовано змахнув руками. – Так кажуть у мене на батьківщині. Адже я родом з Галичини, хіба ви про це забули? – У вас там нікого не залишилося? Бачинському питання було неприємне, та він відповів. – На жаль. – Мені прикро, – у тон йому відказав лікар. – Ніколи не кажіть такого у присутності моїх небіжів. – А це чому ж, пане президенте? – А ви не здогадуєтеся? Чи, може, мене таким чином силкуєтеся обдурити? Та ні, мій любий, я своїх небіжів надто добре вивчив. Вони вже віддавна вирішили, як попорядкувати спадком. Думка, що їм довелося б без нього перебутися, не вкладається у їхню свідомість. – За віщо ви їх так не любите? – Друже Фельс! По-перше, мої небіжи люблять мене ще менше, позаяк бажають моєї смерті. А по-друге, я зроду ненавиджу мух коло варення. Допоки у тебе поважні проблеми, допоки доводиться гарувати, не усвідомлюючи, що на тебе чекає, на порожньому місці, з руїн зводити компанію, їх у світі білому не знайдеш. Та щойно час пожинати плоди, вони всі тут як уродилися. Чи не потрібна допомога, дядечку? Вам самому важко упоратися. Лікар, поступаючись, знизав плечима. – Хіба лише вони? *****Старший з двоюрідних небіжів Мар'яна Бачинського, Альбін Хаммер від самого початку не покладав великих надій на доктора Фельса. Фельс, на його думку, був людиною м'якого складу, не здатним на рішучі дії, а дядько, з іншого боку, занадто упертим, занадто незалежним, аби піти на поступки. Ця ідея належала його молодшому братові, Гердтові. Та яку б нісенітницю не утовкмачив той собі у голову, коли вже утовкмачив… Якось у віці дванадцяти років Гердт запримітив пишний листковий торт у вітрині кондитерської. Спокусившись його виглядом, негайно заходився атакувати гувернантку. Його відмовляв не менш наполегливо, аніж він канючив, Альбін, що досконало знався на солодощах. Йому пояснювали, що всередині замість шоколадного крему джем, нудотний на смак, та навзамін пропонували щось інше, але пристрасті не вгамовувалися. Наступного дня усе пішло по колу. Врешті-решт Гердт свого домігся. Торт принесли додому. У повному захваті він запустив у нього ножа… Егеж, Альбін мав рацію. Решту згодували псові. Та урок отримав не лише Гердт. Відтоді Альбін безперешкодно дозволяв своєму молодшому братові самому набивати собі гулі. Як бути з дитиною, яка жодного разу ще не торкалася кропиви? Лікар Фельс був його черговим листковим тортом. За тридцять років Гердт порозумнішав значно менше за Альбіна. – Ми на вас чекали, лікарю, – зрадів він. – Які новини? Чи добре мається пацієнт? – Та що там пацієнт! Він має на меті протягнути ще років з п'ятдесят, – гепнувшись у крісло, зітхнув лікар. – А ви? Ви так само впевнені? Лікар не відповів. – Моя річ лікувати, а напучення слід доручити доглядальниці. У неї це краще вийде. Що казати? Я умовляв його цілу годину поспіль. Я зробив все від мене залежне, аби ваш дядечко подав у відставку. Результат: пшик з цього вийшов. – Не дорікайте собі, лікарю, – втрутився Альбін, наливаючи собі грейпфрутового соку з карафи, що стояла на камінній полиці позаду гостя. – Ваша місія у кожному випадку була приречена. Вуйко незворушно дотримується власної засади: довіряти лише собі. У будь-кого з нас купа друзів, якщо не справжніх, то принаймні таких, що мають себе за справжніх, а от він не має ані тих, ані інших. Найближчих родичів, та й то на гарматний постріл до себе не підпускає. Треба ж! Таке недовір'я, наче ми йому зла бажаємо. – Так, безперечно, маєте слушність, – миттєво погодився лікар, вимушений зробити півоберт, аби відповісти Альбінові. – Він дивна людина. – Отож, ви вважаєте, що консиліуму не уникнути? – вхопився за його слова Альбін. Той розгубився. – Консиліуму? – Авжеж, звісно, – продовжував Альбін незворушним тоном. – Хіба це припустимо, коли психічно неврівноважена людина керує величезною фінансово-промисловою імперією? Ніхто не принижує його доробок, Бог за свідка, та ж сьогодні дядечко вже не той, що в колишні роки, і з цим також треба лічитися. А вам, як лікареві, слід було б тактовно йому це пояснити. – Ти впевнений, що консиліум необхідний, Альбіне? – стривожився Гердт. Альбін продовжував стояти за плечима у Фельса, спираючись на камінну полицю, та дивився на брата поверх голови лікаря. – Щодень він стає куди менш передбачливий. Ти ж розумієш, про що я, – загадково додав він, очима, яких лікар не бачив, доказавши те, на що натякали слова. Лікар своя людина, проте… Гердт спасував. Альбінові без зайвих перешкод вдалося розвинути власну думку. – Як ви гадаєте, лікарю, кого з авторитетних медиків варто було б запросити? Сподіваюся, вам ніщо не завадить підготувати список? Нам потрібні відомі люди, чий діагноз ніхто б не наважився поставити під сумнів, та які водночас усвідомлюють складність ситуації. Хотілося б мати впевненість, ви мене розумієте? Лікар зрозумів його надто добре. Він витяг носовичка та витер спітнілу потилицю. Тим часом Альбін удруге ззирнувся з братом. Фельс марно спробував схитрувати. – Усе доволі складно… – Та ми й не ставимо перед вами простих завдань, – несподівано гостро відсік Альбін. – В іншому випадку насправді було б доречніше найняти доглядальницю. Втім, мабуть, на наступне запитання вам буде легше відповісти: хто у подальшому залишиться особистим лікарем родини Хаммерів? Це звання відкриває вельми принадні перспективи, так само як його втрата призводить до відчутного падіння авторитету у суспільстві. Носовичок до краю просяк потом. Наляканий лікар замахав ним край носа. – Та ж я лише мав на меті звернути увагу на деякі труднощі! Я зовсім не вважаю, що ситуація безвихідна. – От і чудово! Тож ідіть і поміркуйте, лікарю. Ми очікуємо від вас результатів. Лояльність потрібно доводити конкретними справами. Лікар здогадався, що на цьому його роль добігла кінця, та полегшено зітхнув: – Певна річ! З вашого дозволу, панове, – він квапливо підвівся, – усе це й справді слід ретельно обмізкувати. Та як на мене, до цієї теми ми ще неодмінно повернемося. – Найближчим часом, лікарю, – багатозначно пообіцяв Альбін. – Звісно! – підтвердив Фельс. – Найближчим часом! Дочекавшись, коли той піде геть, Альбін зауважив: – На Фельса мало надії. Бачив? Він нізащо не зважиться піти проти нас, одначе й спільник із нього жодний. У разі чого цей перший шмигне в кущі. – Згоден, – знизав плечима Гердт. – Але решта, хіба ж не те саме? На кого сьогодні можна спертися беззастережно? А ти ще й маєш намір скликати консиліум! Ні, правду кажучи, я б вважав за краще домовитися полюбовно. Уся ця закулісна метушня… Мені від неї якось ніяково. – Тоді чекай, поки вуйко тебе зжере. О, Гердте! Ти досі не засвоїв головного: усі ці казочки про шляхетність – суцільне базікання. Виграє той, хто завдасть випереджуючого удару. При цьому удар має бути нищівним. Та аби він був нищівним, тобі доведеться забути про жалість, – Альбін помовчав. – Хоча з іншого боку, ми його ж і рятуємо, лише цього разу від нього самого. Старий зрештою відбився глузду. Цей його Радкевич… Що йому до роботи у Львові? То він якийсь будинок купує, то газ. Нащо воно нам здалося? Саме марнотратство. – Звідки у тебе такі відомості? – Інформація достовірна, – посміхнувся Альбін, – з перших рук. – Радкевич, галичанин?! І він теж?.. – А ти що ж гадав! Сьогодні лише бовдур наосліп коритиметься нашому дядькові. Усі свідомі того, що Бачинський, це вже історія. Ми – сьогодення. Він удруге налив собі грейпфрутового соку. Гердт схвильовано походжав сюди-туди. – Якщо, звісно, не залишимося, як дві гави коло опудала, – продовжував Альбін, угамувавши спрагу. – Хтозна, що йому завтра спаде на гадку, побудувати мечеть чи переписати заповіт на користь жебраків? Він же геть непередбачуваний!.. Радкевич у Львові! Як цікаво! – гмикнув він. – А гроші туди плавом пливуть. – Але ж для нас це однаково крапля в морі, – примирливо зазначив Гердт. – Авжеж! А якщо це лише початок? Дивися! Впав у філантропію, закортіло викупити родинний будинок, а що на черзі? Галичина – його зубожіла батьківщина. Вони там на те лише й здатні, що гроші канючити. Розжалять старого, і ми з тобою ні з чим залишимося. Якраз заповіт ще можна оскаржити, а от дарованого, хоч сказися, не повернеш. І він це чудово усвідомлює. – А кажеш, несповна розуму. *****Для компанії «Західтрансгаз» настали «чорні» дні. Чудовий сонячний ранок у переддень вихідних розпочався з поганих новин. Ці новини надійшли з фондової біржі. Мельник нікого не приймав, і лише через Мирославу дещо просотилося. Іванка обережно зазирнула до Мирослави. – Що коїться? Мельник попросту виставив мене з кабінету. Всі ходять навшпиньки. Нічого не второпаю. На якусь мить Мирослава відвернулася убік. – Поважні проблеми на біржі, – нарешті відповіла вона, вдруге повернувшись до неї, проте надалі уникаючи її погляду. – Наші акції шпарко впали в ціні. І зовсім не просто так. Хтось прагне будь-що нас знищити. Спершу скуповує все, що тільки у змозі, а тоді раптом викидає цілими партіями, лише значно дешевше. По тому скуповує вдруге, і вдруге викидає, але вже геть за безцінь. Природно, сам залишається у чималому накладі, та це з якого боку подивитися. Якщо пустити нас усіх з торбою, то свого він майже домігся. – Боже, мої акції! – спохопилася Іванка. – Боюся, що незабаром вони не коштуватимуть нічого, – заспокоїла її Мирослава, нарешті ззирнувшись із нею, і лише тепер Іванка зауважила, які у неї очі втомлені й неживі. – Ми надто слабкі, аби чинити опір. Хтось поставив собі за мету бачити нас навколішках та не зважає на втрати, а грошей у нього, либонь, і свині не їдять. – Тоді це хіба що Терех. – Аж ніяк, люба моя! Помиляєшся! Він занадто скупий. Навіть ненависть до нас не перевищить його хтивість. Та й потім, – вона махнула рукою, – де б він узяв такі кошти? Ні, тут чиясь рука дужча. Набагато дужча. А кому ж ми дорогу перебили, оце справді питання! У перемовнику біля Мирослави пролунав легкий шерех, а згодом і голос Мельника. – Мирославо! Скільки у нас на залишку? Їй не знадобилося заглядати до комп'ютера, та й запам'ятовувати було особливо нічого. – Егеж, – зітхнув Мельник, почувши цифру, – не рясно. – Не стане навіть, аби сплатити податки, – зізналася вона. Мельник зашморгав носом. – Можливо, залишилося що-небудь на продаж? – Де там, усе вже оддавна продане! Решта нічого не варта. Шерех у перемовнику щез. – Акціонери у паніці, – пояснила Мирослава. – Ми намагалися скуповувати акції самі, прагнучи зупинити падіння, та кошти вмить вичерпалися, фірма й так майже в нулях, сама знаєш. Викуп за твого Олеся я теж не встигла переказати, – пригадала вона, побачивши платіжне доручення, тоді зім'яла його та шпурнула до кошика. – А, набридло все! – Надаремне я його запевнила, – з сумом визнала Іванка. – От лихо! Підійди я до Мельника днем раніше! Що ж тепер? – А що тепер? Твій Олесь і надалі митиме підлогу й прислуговуватиме Тереху, а ми… Не бажаєш кави? Не дочекавшись відповіді, Мирослава продовжувала. – Бачила я вас якось удвох. Авжеж, гарненький хлопчина! Шкода його, звісно. Терех не дозволить йому й голови підвести. Або зробить з нього лизоблюда, або довіку примусить чистити вбиральні й зносити кпини, а за дружину стане йому сварлива гендлярка з базару. Та навіть коли йому виповниться п'ятдесят, кожен шмаркач звертатиметься до нього на «ти». З обличчя видно, хлопець він розумний, для нього це буде нестерпно, а такі рано чи пізно спиваються. Одного разу він прокинеться на травнику, вимащений у собачому лайні. Іванка мимоволі скривилася. – Припини краяти мені серце! – змолилася вона, трохи не плачучи. – Вистачить знецінених акцій! – Сама напросилася! – суворо зауважила подруга. – Так от, як би там шкода його не було, та краще тобі спустити його з думки геть. Іванка вкотре змовчала, подумки змушена погодитися. – Востаннє питаю: питимеш каву? – поцікавилася Мирослава. *****Самому Олесеві поміж тим нічого такого і на гадку не збігало. Він тішився з несподіваному успіху, забувши, що доля буває примхливою. У приймальні пролунав телефонний дзвінок, секретарка, знявши слухавку, послала його за Терехом. Він вирішив, що дзвінок важливий, та подався розшукувати Тереха усіма кабінетами. Той, виявляється, порпався серед бухгалтерських документів. Помічниця Катерини, що заступала її, сама ще губилася у стовпцях цифр. З-поза їх спин виглядав відчинений сейф. Олесь квапливо сховав очі. Дивлячись крізь Олеся, який притримував для нього двері бухгалтерії, Терех вибіг у коридор та стрімко увійшов до свого кабінету. Там він узяв слухавку. Дзвінок і справді виявився надважливим. Загалом він на нього чекав. Телефонував агент Тереха з фондової біржі. – Хтось збиває курс акцій ваших конкурентів. Збиває грунтовно. Протягом дня їх вартість впала на третину. Ще один такий день, як сьогодні, і від них залишиться тільки спогад. Нічого не збагну! Як на мене, поза вами, у них зроду не було поважних супротивників. Терех лише посміхнувся. – Слухайте мене уважно! – звелів він. – Завтра курс упаде ще нижче. Пильнуйте обома! Нехай знизиться ще на дванадцять пунктів, а тоді розпочинайте скуповувати. На певний час призупиніть решту операцій. Увесь актив киньте на акції «Західтрансгазу». Я маю отримати контрольний пакет. *****Наприкінці наступного дня Мельник з пригніченим виглядом увійшов до кабінету Мирослави. Та була не сама: з Іванкою вони разів з десять за сьогодні пили каву удвох. А надто, що робота не йшла в лад. Обидві жінки одночасно повернули голови, та обидві змовчали. На його обличчі усе було виразно намальовано. Кістлявою долонею Мельник протер запалені очі. – По всьому! – видихнув він. – Завтра, щойно відкриється біржа, ми станемо банкротами. Протягом дня курс впав на чотирнадцять пунктів. Тепер, – він звернувся до Іванки, – якщо ти вирішиш продати свої акції також, я тобі не дорікатиму. Втім, ти за них багато не отримаєш. Іванка забула йому нагадати, аби він відступив від неї на крок, і терпляче зносила тортури його прокуреним подихом. – На жаль, – продовжував він, – у нас не залишилося коштів навіть на те, аби скупити їх за такою сміхотворною ціною. Все пішло з димом ще першого дня. Гадаю, що це кінець! – Золоті слова! – несподівано почули вони голос Тереха. З-за плеча Мельника й справді виплило його усміхнене обличчя. Він виник раптово: Мельник залишив двері прочиненими. – Ось де вони всі! – зраділо вигукнув він. – Тож-бо я дивлюся, довкруги порожньо, анікогісінько в офісі не залишилося! Він наблизився до відчиненого вікна та з перебільшеною насолодою вдихнув аромат гіацинтів; запах кави встиг вивітритися. – М-м!.. Які пахощі! Вони ж лишень пороззявляли роти, захоплені зненацька його нахабством. Не давши їм схаменутися, він невимушено всівся на край столу. – Я б теж не відмовився від філіжанки кави. Першою обурилася Мирослава. – Перепрошую, але ви сидите на моєму столі! Терех із подивом оглянув стіл, на якому сидів, проте не рушив з місця. – На вашому столі? Гадаю, що вже ні, – при очах у всіх він спокійнісінько длубався в носі. – Маю для вас приємну новину: я щойно придбав вашу компанію. П'ятдесят один відсоток акцій! Можете мене привітати. Довкола запанувала обтяжлива тиша. – Мої плани на майбутнє?.. Зазначаю відразу: жодних планів! Я вирішив попросту приєднати її до «Дарів надр», та й годі! Віднині компанії «Західтрансгаз» більше не існує. Нарешті ми позбулися цієї виснажливої та доволі безглуздої конкуренції! Погодьтеся, двом таким потужним газотрейдерам було зрештою затісно поруч. На ринку має залишитися хтось один. Помітивши дискету, що лежала біля комп'ютера, Терех перехилився через стіл. – Може, ви зачекали б... – озвався Мельник. Терех, не дослухавши, тицьнув у нього пальцем, котрим щойно колупався в носі. – А ви звільнені! Він узяв до рук дискету. Зверху стояв напис: «Дари надр». – Нівроку! Та сама?.. Нумо, нумо! Він оминув стола та вставив її у комп'ютер. Мирослава своєю громіздкою постаттю тепер нависала просто над ним. – Вам теж немає потреби завтра виходити на роботу, – зронив він мимохідь. – Візьміться краще за аеробіку, якщо кортітиме у майбутньому на мене працювати. – Аякже! Швидше рак свисне! – ризикуючи задихнутися від люті, відгукнулася Мирослава. Терех хитро примружився. – Це стосується роботи чи аеробіки? О, як вона його ненавиділа! Мирослава подумки вже встромляла у нього нігті. – Такого хамла я ще не зустрічала! – процідила вона крізь зуби. Проте комплімент пройшов повз вуха Тереха. Натомість він з цікавістю прилип до екрану монітора. – Слухайте, та ж тут лише «Дари»! Як, «Дари», і край?!.. Іванка закусила губу. Відкинувшись на бильце крісла, він раптом розреготався, ба навіть сльозу пустив. – Так!.. Але ж і дався я на посміх! – визнав він, підбираючи сльози. Заспокоївшись, Терех витяг дискету, з презирством зважив на руці та шпурнув на стіл. – Залиште її собі на згадку! Тоді грайливо підморгнув Іванці. – Ну а ти, мишко моя? Невже досі сподіваєшся, що я візьму тебе на роботу, аби ти вкотре шпигувала за мною, підглядаючи у щілинку та порпаючись у мене в паперах?.. У-тю-тю!.. – лагідно склав він губи. По чому рвучко хитнув головою, вказавши на двері. – Геть з-перед моїх очей! Щоб і твого духу не чути було! |